Ми є Ми поруч (2020) смотреть фильм онлайн
Олексій колись був одним із найкращих хірургів у Києві. Люди записувалися до нього за пів року, а в операційній він тримав ніж так, ніби це продовження його руки. Та одного дня все закінчилося. Хрещеник, майже рідний син, помер у нього на столі. Серце зупинилося, хоч Олексій робив усе можливе й неможливе. Після цього він пішов із лікарні сам. Ніхто не просив, просто зрозумів, що більше не зможе.
Він оселився в старій квартирі на Подолі, де колись жив із бабусею. Тепер там тихо, лише годинник цокає та голуби гупають по даху. Олексій майже не виходив, купував хліб і молоко в найближчому магазині й повертався додому. Одного вечора, коли дощ лив стіною, хтось постукав у двері.
На порозі стояла дівчинка років десяти. Мокра до нитки, з величезними сірими очима й маленьким рюкзаком за плечима. Вона нічого не сказала, просто дивилась. Олексій запитав, хто вона й де батьки. Дівчинка лише похитала головою. Тоді він пустив її всередину, дав сухий светр і налив чаю.
Звали її Соломія. Говорила мало, переважно кивала або тихо відповідала. Жодних документів, жодного номера телефону, куди можна зателефонувати. Вона сказала лише, що втекла, бо там було погано. Олексій не став розпитувати деталі. Сам знав, як це, коли слова застрягають у горлі.
Дні минали. Соломія спала на розкладному ліжку в бабусиній кімнаті, допомагала по господарству, хоч і не просили. Іноді сиділа біля вікна й малювала олівцем птахів. Олексій помітив, що в неї на руці старий синець, майже жовтий, і ще свіжі подряпини на колінах. Він мовчки мазав їх зеленкою й не питав.
Якось увечері вона раптом сказала, що її шукають. Не пояснила хто й чому, але голос тремтів. Олексій відчув, як у грудях щось стиснулося. Він давно не відчував відповідальності за когось, крім себе. А тут раптом зрозумів, що не віддасть цю дитину нікому, поки сам не розбереться.
Він почав обережно розпитувати сусідів, знайомих із соцслужби, навіть зайшов до старого друга в поліції. Виявилося, що Соломія справді зникла з дитбудинку за кілька тижнів до того. Офіційно її шукали, але не дуже старанно. Там і так дітей вистачало.
Олексій довго сидів ночами, дивився на сплячу дівчинку й думав, що робити далі. Він уже не був лікарем, не був ніким. Але вперше за довгий час відчував, що може когось врятувати. Не на операційному столі, а просто тут, у старій квартирі, де пахне книгами й дощем.
Так і почалося їхнє дивне співжиття. Двоє людей, у кожного своя рана, якої не видно. І поступово вони вчилися бути поруч. Не тому що треба, а тому що інакше вже не могли.
Він оселився в старій квартирі на Подолі, де колись жив із бабусею. Тепер там тихо, лише годинник цокає та голуби гупають по даху. Олексій майже не виходив, купував хліб і молоко в найближчому магазині й повертався додому. Одного вечора, коли дощ лив стіною, хтось постукав у двері.
На порозі стояла дівчинка років десяти. Мокра до нитки, з величезними сірими очима й маленьким рюкзаком за плечима. Вона нічого не сказала, просто дивилась. Олексій запитав, хто вона й де батьки. Дівчинка лише похитала головою. Тоді він пустив її всередину, дав сухий светр і налив чаю.
Звали її Соломія. Говорила мало, переважно кивала або тихо відповідала. Жодних документів, жодного номера телефону, куди можна зателефонувати. Вона сказала лише, що втекла, бо там було погано. Олексій не став розпитувати деталі. Сам знав, як це, коли слова застрягають у горлі.
Дні минали. Соломія спала на розкладному ліжку в бабусиній кімнаті, допомагала по господарству, хоч і не просили. Іноді сиділа біля вікна й малювала олівцем птахів. Олексій помітив, що в неї на руці старий синець, майже жовтий, і ще свіжі подряпини на колінах. Він мовчки мазав їх зеленкою й не питав.
Якось увечері вона раптом сказала, що її шукають. Не пояснила хто й чому, але голос тремтів. Олексій відчув, як у грудях щось стиснулося. Він давно не відчував відповідальності за когось, крім себе. А тут раптом зрозумів, що не віддасть цю дитину нікому, поки сам не розбереться.
Він почав обережно розпитувати сусідів, знайомих із соцслужби, навіть зайшов до старого друга в поліції. Виявилося, що Соломія справді зникла з дитбудинку за кілька тижнів до того. Офіційно її шукали, але не дуже старанно. Там і так дітей вистачало.
Олексій довго сидів ночами, дивився на сплячу дівчинку й думав, що робити далі. Він уже не був лікарем, не був ніким. Але вперше за довгий час відчував, що може когось врятувати. Не на операційному столі, а просто тут, у старій квартирі, де пахне книгами й дощем.
Так і почалося їхнє дивне співжиття. Двоє людей, у кожного своя рана, якої не видно. І поступово вони вчилися бути поруч. Не тому що треба, а тому що інакше вже не могли.
Читать далее...
Всего отзывов
0